Дуалістичні паралелі.
Культи протилежних начал (жіночого й чоловічого, лівого й правого, темного й світлого) своїми коренями сягають глибини доісторичної епохи. За повідомленнями В. Топорова, вже на палеолітичних пам'ятках (25-20 тис. років до н. е.) зображення тварин зустрічається частіше, ніж людське, жіноче — частіше, ніж чоловіче, ліве — частіше, ніж праве (відбитки руки), чуже — частіше, ніж своє [8, т. І, с. 484- 485]. Це стає особливо помітним, коли розглядати палеолітичний настінний живопис підземних (тобто передусім хтонічних) святилищ, які символізують, очевидно, примат жіночого, лівого, темного над чоловічим, правим і світлим. З початком доби патріархату "культ правої чи лівої руки" міг розвиватися в різних релігійно-міфологічних комплексах ("жрецькому" й "шаманському"), а потім розвинутися в дуалістичні образи Бога-Творця і його супротивника (сатани). Зазначений дуалізм був притаманний багатьом давнім релігіям, у тому числі і юдаїзму, який тоді зароджувався й зазнав впливу єгипетської, шумеро-акадської та іранської (зокрема, дуалістичної зороастрійської) міфологій, а також синкретистсько-гностичної містики і виріс із західносемітського багатобожжя [8, т. І, с. 581]. Юдаїзм сформувався загалом як монотеїстична релігія Яхве у І тис. до н. е. Під Яхве розуміли "творця", "створювача", "бога, який говорить", а також громовержця, бога родючості. Проте джерела імені Яхве простежуються набагато раніше. За стародавніх часів культ цього бога існував у різних західносемітських племен (Йахве, Йєво). На думку дослідників, "бога на ймення Яхве спочатку шанувало як бога тільки одне з давньоєврейських племен — коліно Іуди, і лише пізніше він став головним божеством, богом — заступником стародавнього ізраїльського союзу племен" [8, т. ІІ, с. 688]. Водночас відомо, що Йахве (Йєво) шанували у Фінікії, він був богом — заступником Берита й Едома. В угаритських текстах його ім'ям називають Йамму ("море") — бога — володаря водяної стихії, одного з основних претендентів на владу над світом і богами, деспотичного й жорстокого, який уособлює зле начало. Образ Йахве з часом злився також з образом Ела (Ілу) — стародавнім семітським верховним божеством, яке часто зображувалося в образі бика. З першої половини І тис. до н. е. культ Йахве (Яхве) у Палестині набув монотеїстичних рис [8, т. І, с. 507, 596, 597].Об'єднання образу племінного бога стародавніх євреїв з образами інших західносемітських божеств (які мають часом протилежні функції) і включення його до стародавніх текстів біблійного монотеїзму (різночасні пласти Книги Буття, наприклад, об'єднані в ІХ-УП ст. до н. е. [8, т. І, с. 583]) призвело до того, що у Старому Завіті стосунки Яхве з "головним антагоністом бога", "ворогом людського роду", "царем пекла й володарем бісів" сатаною "не зовсім зро¬зумілі" [8, т. ІІ, с. 412]. У містиці юдаїзму, як повідомляє С. Аверинцев у "Міфах народів світу", сатана (букв. "суперник у суді, у суперечці чи на війні, який перешкоджає і суперечить, обвинувач, навушник, підбурювач") ставиться дуже близько до Яхве як породження атрибута гніву. Наприклад, одна й та сама подія мотивується у більш ранньому тексті "гнівом Яхве". "Гнів Яхве <...> спонукав <...> Давида сказати: піди, обчисли Ізраїля й Іуду" (2 Цар. 24:1). У пізнішому тексті вона мотивується дією сатани: "сатана <... > спонукав Давида зробити обчислення ізраїльтян" (1 Пар. 21:1). Тому з'являється можливість уособлення сатани з "гнівом Яхве", яку найбільш явно реалізують кабалісти; вони говорять про якийсь "лівий", або "північний", бік божества, який має свою еманацію, що перебуває під знаком сатани [8, т. ІІ, с. 413]. Це віддалено нагадує ацтекського "лівого" бога Уїтсилопочтлі та його "північного" двійника Тескатліпоку.На думку С. Аверинцева, на більш ортодоксальному юдаїстському ґрунті сатана розглядається як персонаж, не відірваний від спілкування з Яхве: він вільно піднімається на небеса (пролог книги Іова) і сходить з небес, щоб увести людину в спокусу, а потім знову піднятися. Не однозначний у середовищі релігієзнавців і образ самого Яхве (ототожненого, як ми пам'ятаємо, в угаритських текстах з жорстоким і деспотичним богом злого начала — Йамму). Припускалося навіть, "що за біблійним Молохом ховається сам Яхве, якому в добіблійній традиції приносилися людські жертви" [8, т. II, с. 169], що також "споріднює" цей образ з ацтекськими кривавими божествами.Також становлять інтерес юдаїстичні легенди про Асмодея — демонічну істоту, пов'язану із сатаною (чи з одним із його проявів). У цих переказах Асмодей іноді постає як надприродний помічник Соломона, а також двійник ізраїльського царя-будівничого, який підмінює його на престолі і взагалі допомагає зводити перший храм Єгові [8, т. І, с. 114-115]. Соломон, згідно з Біблією, стверджував: "Господь (Єгова) сказав, що Він благоволить жити в імлі" (3 Цар. 8:12). Виходячи з цього Соломон під час будівництва храму в Єрусалимі не зробив жодних отворів або вікон у "святая святих", щоб не було туди доступу речовинному світлу [18, т. І, с. 401]. Водночас православним християнам відома новозавітна теза про те, що "Бог є світло, і немає в ньому ніякої пітьми" (Як. 1:5).У зв'язку з цим цікаво порівняти деякі уривки зі старо-завітних книг, де багато разів повторюються благословення й обіцяння Яхве "праотцям" Авраамові, Ісааку, Якову, Мойсею та їхнім нащадкам, з тим уривком з Євангелія від Матвія, де сатана (диявол, "наклепник") намагається спокусити Ісуса Христа. Старозавітний Єгова (як, імовірно, свого часу ацтекський Уїтсилопочтлі) обіцяє Авраамові: "і Я створю від тебе великий народ <...> Тому що всю землю, що ти бачиш, тобі дав Я <... > нагорода твоя (буде) досить великою" (Бут. 12:2-3; 13:15-17). Те саме говорить він Ісааку, Якову й особливо Мойсею: "Тому що Я введу їх у землю (добру), як Я клявся батькам їхнім, де тече молоко і мед, і будуть вони їсти й насичуватися" (Втор. 31, 20). Приблизно ті самі обіцяння намагається використовувати, аби спокусити Христа, і "князь світу цього", який "бере Його... на дуже високу гору, і показує Йому всі царства світу і славу їхню, і говорить Йому: усе це дам Тобі, якщо, впавши, поклонишся мені" (Мат. 4:8-9). Православні перекладачі Біблії зазначають, що "диявол і багатьох інших людей ставить іноді на дуже високу гору, і ці люди старанно кланяються і служать йому, маскуючи своє служіння дияволу служінням Богу" [18, т. ІІІ, с. 71]. Наведені приклади свідчать про певний дуалізм стародавніх вірувань, оскільки в деякі з них проникали зі своїми служителями прямо протилежні Богові істоти "нижнього", водно-хтонічного й близького до хаосу світу — наприклад, "один з основних претендентів на владу над світом", який уособлює зле начало, західносемітський бог — володар водяної стихії Иамму чи мезоамериканський двійник ацтекського Уїтси-лопочтлі — Тескатліпока.
akadem4.at.ua
monster
Культи протилежних начал (жіночого й чоловічого, лівого й правого, темного й світлого) своїми коренями сягають глибини доісторичної епохи. За повідомленнями В. Топорова, вже на палеолітичних пам'ятках (25-20 тис. років до н. е.) зображення тварин зустрічається частіше, ніж людське, жіноче — частіше, ніж чоловіче, ліве — частіше, ніж праве (відбитки руки), чуже — частіше, ніж своє [8, т. І, с. 484- 485]. Це стає особливо помітним, коли розглядати палеолітичний настінний живопис підземних (тобто передусім хтонічних) святилищ, які символізують, очевидно, примат жіночого, лівого, темного над чоловічим, правим і світлим. З початком доби патріархату "культ правої чи лівої руки" міг розвиватися в різних релігійно-міфологічних комплексах ("жрецькому" й "шаманському"), а потім розвинутися в дуалістичні образи Бога-Творця і його супротивника (сатани). Зазначений дуалізм був притаманний багатьом давнім релігіям, у тому числі і юдаїзму, який тоді зароджувався й зазнав впливу єгипетської, шумеро-акадської та іранської (зокрема, дуалістичної зороастрійської) міфологій, а також синкретистсько-гностичної містики і виріс із західносемітського багатобожжя [8, т. І, с. 581]. Юдаїзм сформувався загалом як монотеїстична релігія Яхве у І тис. до н. е. Під Яхве розуміли "творця", "створювача", "бога, який говорить", а також громовержця, бога родючості. Проте джерела імені Яхве простежуються набагато раніше. За стародавніх часів культ цього бога існував у різних західносемітських племен (Йахве, Йєво). На думку дослідників, "бога на ймення Яхве спочатку шанувало як бога тільки одне з давньоєврейських племен — коліно Іуди, і лише пізніше він став головним божеством, богом — заступником стародавнього ізраїльського союзу племен" [8, т. ІІ, с. 688]. Водночас відомо, що Йахве (Йєво) шанували у Фінікії, він був богом — заступником Берита й Едома. В угаритських текстах його ім'ям називають Йамму ("море") — бога — володаря водяної стихії, одного з основних претендентів на владу над світом і богами, деспотичного й жорстокого, який уособлює зле начало. Образ Йахве з часом злився також з образом Ела (Ілу) — стародавнім семітським верховним божеством, яке часто зображувалося в образі бика. З першої половини І тис. до н. е. культ Йахве (Яхве) у Палестині набув монотеїстичних рис [8, т. І, с. 507, 596, 597].Об'єднання образу племінного бога стародавніх євреїв з образами інших західносемітських божеств (які мають часом протилежні функції) і включення його до стародавніх текстів біблійного монотеїзму (різночасні пласти Книги Буття, наприклад, об'єднані в ІХ-УП ст. до н. е. [8, т. І, с. 583]) призвело до того, що у Старому Завіті стосунки Яхве з "головним антагоністом бога", "ворогом людського роду", "царем пекла й володарем бісів" сатаною "не зовсім зро¬зумілі" [8, т. ІІ, с. 412]. У містиці юдаїзму, як повідомляє С. Аверинцев у "Міфах народів світу", сатана (букв. "суперник у суді, у суперечці чи на війні, який перешкоджає і суперечить, обвинувач, навушник, підбурювач") ставиться дуже близько до Яхве як породження атрибута гніву. Наприклад, одна й та сама подія мотивується у більш ранньому тексті "гнівом Яхве". "Гнів Яхве <...> спонукав <...> Давида сказати: піди, обчисли Ізраїля й Іуду" (2 Цар. 24:1). У пізнішому тексті вона мотивується дією сатани: "сатана <... > спонукав Давида зробити обчислення ізраїльтян" (1 Пар. 21:1). Тому з'являється можливість уособлення сатани з "гнівом Яхве", яку найбільш явно реалізують кабалісти; вони говорять про якийсь "лівий", або "північний", бік божества, який має свою еманацію, що перебуває під знаком сатани [8, т. ІІ, с. 413]. Це віддалено нагадує ацтекського "лівого" бога Уїтсилопочтлі та його "північного" двійника Тескатліпоку.На думку С. Аверинцева, на більш ортодоксальному юдаїстському ґрунті сатана розглядається як персонаж, не відірваний від спілкування з Яхве: він вільно піднімається на небеса (пролог книги Іова) і сходить з небес, щоб увести людину в спокусу, а потім знову піднятися. Не однозначний у середовищі релігієзнавців і образ самого Яхве (ототожненого, як ми пам'ятаємо, в угаритських текстах з жорстоким і деспотичним богом злого начала — Йамму). Припускалося навіть, "що за біблійним Молохом ховається сам Яхве, якому в добіблійній традиції приносилися людські жертви" [8, т. II, с. 169], що також "споріднює" цей образ з ацтекськими кривавими божествами.Також становлять інтерес юдаїстичні легенди про Асмодея — демонічну істоту, пов'язану із сатаною (чи з одним із його проявів). У цих переказах Асмодей іноді постає як надприродний помічник Соломона, а також двійник ізраїльського царя-будівничого, який підмінює його на престолі і взагалі допомагає зводити перший храм Єгові [8, т. І, с. 114-115]. Соломон, згідно з Біблією, стверджував: "Господь (Єгова) сказав, що Він благоволить жити в імлі" (3 Цар. 8:12). Виходячи з цього Соломон під час будівництва храму в Єрусалимі не зробив жодних отворів або вікон у "святая святих", щоб не було туди доступу речовинному світлу [18, т. І, с. 401]. Водночас православним християнам відома новозавітна теза про те, що "Бог є світло, і немає в ньому ніякої пітьми" (Як. 1:5).У зв'язку з цим цікаво порівняти деякі уривки зі старо-завітних книг, де багато разів повторюються благословення й обіцяння Яхве "праотцям" Авраамові, Ісааку, Якову, Мойсею та їхнім нащадкам, з тим уривком з Євангелія від Матвія, де сатана (диявол, "наклепник") намагається спокусити Ісуса Христа. Старозавітний Єгова (як, імовірно, свого часу ацтекський Уїтсилопочтлі) обіцяє Авраамові: "і Я створю від тебе великий народ <...> Тому що всю землю, що ти бачиш, тобі дав Я <... > нагорода твоя (буде) досить великою" (Бут. 12:2-3; 13:15-17). Те саме говорить він Ісааку, Якову й особливо Мойсею: "Тому що Я введу їх у землю (добру), як Я клявся батькам їхнім, де тече молоко і мед, і будуть вони їсти й насичуватися" (Втор. 31, 20). Приблизно ті самі обіцяння намагається використовувати, аби спокусити Христа, і "князь світу цього", який "бере Його... на дуже високу гору, і показує Йому всі царства світу і славу їхню, і говорить Йому: усе це дам Тобі, якщо, впавши, поклонишся мені" (Мат. 4:8-9). Православні перекладачі Біблії зазначають, що "диявол і багатьох інших людей ставить іноді на дуже високу гору, і ці люди старанно кланяються і служать йому, маскуючи своє служіння дияволу служінням Богу" [18, т. ІІІ, с. 71]. Наведені приклади свідчать про певний дуалізм стародавніх вірувань, оскільки в деякі з них проникали зі своїми служителями прямо протилежні Богові істоти "нижнього", водно-хтонічного й близького до хаосу світу — наприклад, "один з основних претендентів на владу над світом", який уособлює зле начало, західносемітський бог — володар водяної стихії Иамму чи мезоамериканський двійник ацтекського Уїтси-лопочтлі — Тескатліпока.
akadem4.at.ua
monster